ФОРМУВАННЯ УЯВЛЕНЬ СТЕПАНА БАНДЕРИ ПРО КОРДОНИ МАЙБУТНЬОЇ ВІДНОВЛЕНОЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ У КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ВІДНОСИН (1929–1941).
«Степан Бандера – символ української нації, яка боролася за свою незалежність» – саме такою стала традиційна оцінка прибічників і противників цього видатного діяча українського національно-визвольного руху 30–50-х років XX ст. Ставлення С. Бандери до Російської імперії у вигляді Радянського Союзу, як і до всіх інших держав-окупантів України, теж загально відоме і є своєрідною візитною карткою або вичерпною характеристикою всього українського організованого націоналістичного руху. У статті з красномовною назвою «З москалями нема спільної мови» (1952) він чітко заявив: «Цілі визвольних змагань України і союзних народів є незмінні і цілком виразні: повне визволення від загарбницького і насильницького імперіялізму московської нації в цілому і його теперішньої форми, большевизму – зокрема. Знищення комуністичної системи й режиму. Повний розрив будь-яких пов’язань із Росією. Побудова суверенних національних держав на етнографічному просторі кожного народу». Одним із найважливіших індикаторів суті ставлення українського інтегрального націоналізму – ОУН у 30-х роках та Закордонних частин ОУН у другій половині 40–80-х роках XX ст. до Росії як до держави російського народу найбільш чітко можна зрозуміти шляхом з’ясування кордонів майбутньої Української держави, як її уявляли С. Бандера та його соратники.
Спробуємо прослідкувати еволюцію формування уявлень С. Бандери про кордони майбутньої відновленої незалежної України 1929 – 1934 рр., як вони відобразилися в націоналістичній публіцистиці – на сторінках головного теоретично-інформаційного органу ОУН – «Розбудова нації» (далі – «РН») до 1940 –1941 рр., визначити їхню відповідність позиції, виголошеній у 1952 р. Така постановка питання пояснюється тим, що у 1934 – 1939 рр. майбутній керівник революційної ОУН був ув’язнений польською владою і не брав участь у формуванні політики Організації.
Цінним джерелом для дослідження ідеології та політики ОУН є офіційний орган Проводу Українських Націоналістів (далі – ПУН) «РН» в 1929–1934 рр. Її публіцисти уявляли собі кордони майбутньої Української держави у контексті українсько-російських відносин. На нашу думку, найбільш докладно цю тему висвітлили Головний суддя ОУН Макар Кушнір (родом з м. Черкаси) і провідний член організації Осип Бойдуник (родом із м. Долина) у 1929 – 1930 рр.
М. Кушнір (псевдонім – Богуш В.) у великій статті «Питання господарської самовистарчальности Польщі, Росії та України» узагальнено висунув дві засади сталого миру на Сході Європи. Перша: необхідність «утворення самостійної соборної України, подібно самостійної Білорусі», «інших націй чи країн, що не бажають бути під російським панованням». Друга: без поневолених народів «Росія хоч і залишиться великою державою […], буде змушена відмовитися від своєї попередньої імперіялістичної політики […]. Тоді Росія в силу обставин присвятить усю свою увагу своїм внутрішнім справам, господарським, культурним та ін.». Він підкреслив, що «українські землі не мають значіння для господарської самовистарчальности Росії й Польщі; вони є колоніяльними теренами для економічного визиску, розгоновою дошкою для політичної експансії та стратегічними теренами, вможливляючими обом нашим ворогам вести свої операції не на власних, але на чужих землях».
Автор окреслив територію «етнографічної Росії», яка має утворитися після майбутньої ліквідації імперії шляхом відрахування від колишньої царської держави та СРСР країн і регіонів з неросійським або переважно неросійським населенням. У його викладі ними стали незалежні держави Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія; «незалежні» республіки у складі Радянського Союзу (автор підкреслив, що вони «не витримали натиску з боку російського більшовицького імперіялізму») Україна, Білорусь, закаспійські республіки (Узбекистан, Туркменістан), закавказька федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Із Радянської Федеративної Російської Республіки, на думку М. Кушніра, «[…] беручи на увагу національний склад цих країв й автономних республік, як також змагання їх населення за власну незалежну державність, в будуччині, […] відійдуть також Крим, Північно-Кавказький Край, Дагестан та козако-кіргізька республіка. З них географічно й економічно Крим належить до України; знову ж Дагестан фактично є частиною Північно-Кавказького Краю». Він нагадав: «Десять років тому на цих теренах [Північнокавказький край] утворилися були козацькі держави Донська, Терська та Кубанська, що протягом 1918 – 1919 рр. боронили свою незалежність, але не витримали тяжкої боротьби й загинули», і так сформулював позицію українських націоналістів щодо них: «Українська Нація завжди буде підтримувати змагання усіх народів Північно-Кавказького Краю за власну незалежну державність».
Зауважимо, що автор «Булавенко» у цілій серії статей в «РН» за 1933 – 1934 рр. досліджував історію території Північнокавказького краю від Київської Русі й до вересня 1919 р., оцінював, з прицілом на майбутні визвольні змагання, баланс проукраїнських, самостійницьких і проросійських сил. Він вирахував у статті «До східних проблем України», що «на землях Північно-Кавказького Краю (що сусідує з сучасною Радянською Україною), на просторах від Воронізької губернії і до Чорного моря, українська людність сидить компактною масою понад річками Донець, Дон, Каяла, […] понад Маничем, Єєю, Челбасахом, понад Кубанню». І далі М. Кушнір підкреслив, що Україна «не залишить поза своїми державними межами ті північні українські округи (білгородська, острогожська, росощанська та інші), які ще й досі залишилися в межах Совітської Росії, хоч населення їх вже не раз висловлювалося за приєднання до України (на цих теренах нараховується понад 2 міл. українців)».
Член керівництва ОУН М. Кушнір, як і всі його соратники, ставився до сучасної Росії під будь-якими прапорами, крізь приціл – «історичний ворог», «одвічний ворог». Проте, вималював майбутнє постімперської Росії достатньо збалансовано й навіть доброзичливо: «В будуччині етнографічна Росія буде значно краще та доцільніше, розвивати своє господарство та культуру, бо не потребуватиме утримання великої армії та фльоти, як також не буде витрачати великих засобів на [о]зброєння тому, що позбудеться можливості провадити ту імперіялістичну політику, яка так дорого коштувала, як російську націю, так особливо усі поневолені нею народи. Природні богацтва етнографічної Московщини такі значні (їх ще не використовується як слід), а її простір та населення такі великі, що й без України та інших країн, які боряться за власну незалежну державність, Московщина має цілковиту господарську самовистарчальність й на умовах добросусідських відносин та торговельного обміну зможе швидче й від інших легше стати країною заможньою та культурною».
Водночас публіцист обґрунтовано формулює принципову ідею, яка мала повну підтримку в націоналістичних колах: «Українська держава у своїх етнографічних межах, зможе досягти значної господарської могутності, бо має всі підстави для свого розвитку на засадах самовистарчальності». А у статті «Роля України у світовім господарстві» М.Кушнір далі розвів свою ідею: «Що Україна може відігравати першорядну й головну ролю на сході Європи, а рівно дуже велику господарську ролю в Європі взагалі та навіть у цілим світі, це видно з того, яке значіння має вона вже й нині хоч і перебуває у становищі кольоніальної та поневоленої країни». Це підтвердили й С. Володимирів із Чернігівщини та інженер «Г.П.» та інші економісти.
Порівняємо. Сумнозвісний політичний діяч державної нації Адольф Гітлер проголосив у своїй відомій праці «Моя боротьба» (1924 р.): «Нам потрібна не західна орієнтація і не східна орієнтація, нам потрібна східна політика, спрямована на завоювання нових земель для німецького народу». І пояснив скільки її треба: «Поки нашій державі не вдалося забезпечити кожного свого сина на століття наперед достатньою кількістю землі, ви не повинні вважати, що становище наше міцне». Отже, нацисти виступали з класичних імперіалістичних позицій. І навпаки, українські націоналісти, представники поневоленої бездержавної нації, обґрунтували самозабезпеченість України в етнічних кордонах, не виключали у майбутньому цілком добросусідські відносини з постімперськими національними Росією і Польщею. На їхню думку, об’єктивні умови є, необхідно тільки реалізувати ідею створення національних держав та їхнє добросусідське співжиття.
У 1930 р. О. Бойдуник у статті «Соборність України та її східні кордони» гостро зауважив, що «не співати тільки та декламувати має кожний член 45-міліонової нації, а боротися за здобуття Української Самостійної Соборної Держави від Сяну по Кавказ». Наголосивши на соборності українських земель, він нагадав сумний досвід минулих визвольних змагань: «Замість одного лану – держави з одним центром у Києві й одною оборонною силою, в нас було три «лани» і три центри: один у Львові-Станиславові, другий у Києві, а третій у Катеринодарі; і кожний із тих центрів вів собі окрему політику і мав осібну армію». Автор, аналізуючи східні українські етнічні межі і спираючись на дослідження вчених, прийшов до висновку: «Етнографи й наші, й чужі, довели, що на Кубані та інших північно-кавказьких землях, як от частині Донщини й Астраханщини, на цілій Ставропольщині й частині Терщини більшість населення (62–75% залежно від області) є українці». І окреслив території таким чином: «[…] починаючи на півночі від Новохоперська вздовж ріки Хопра аж до її устя до ріки Дону, звідси в напрямі полудневого заходу, на захід від Дукасова, М. Березівки, на схід од Катеринівки до ріки Донця, Донцем до устя його до ріки Дону, Доном до ріки Сал, Салом до Крилова, звідси на північний схід до Сарепти, звідси на полудневий схід озерами-болотами Хомата, Цяцю, Тундутову, Кошоти, відтак до українських осель над Каспійським морем, починаючи від Михайлівського, вздовж побережжя Каспія аж до устя ріки Терек. Тут починається полуднева границя України, яка йде рікою Тереком аж до устя ріки Малки, Малкою до Кавказького хребта, відтак Кавказьким хребтом аж до Чорного моря». Міркуючи далі про співвідношення наведених вище етнічних меж України із встановленням державних кордонів майбутньої Української держави, він виходив із формули, яка була визначена ще на I конгресі українських націоналістів і оприлюднена в офіційній статті В. Мартинця «По Конгресі» в «РН»: «[…] опанування всіх українських етнографічних земель, і […] здобуття найбільш відборонних природних державних меж, які рівночасно забезпечували б Українській нації господарську самовистарчальність». О. Бойдуник зазначив: «Ці етнічні границі України повинні стати вихідною базою й для політичних меж Української Держави. Розуміється, що наведення тих границь не означає, що вони не можуть бути в майбутньому змінені наслідком поширення етнічних меж України кольонізацією, що відбувається безперервно; так, напр., уже сьогодні кольонізаційні здобутки є значні над Волгою і на правому березі Тереку в Грозненській окрузі». Автор наголосив на відповідності наведених кордонів вимозі «здобуття найбільш відборонних природних державних меж»: «Наведені межи відповідають не тільки засадам демополітики, бо охоплюють землі, заселені в абсолютній більшості (65–75%) українцями, але й засадами геополітики. Вони дають природні межи – ріки, озера, море, гори, а саме: Хопер–Дон–Донець–Сал–Болота на Астраханщині–Каспій–Терек–Малка–Кавказький хребет–Чорне море. До того є ріжні вартостю і багацтвом простори, отже, запевнюють Україні відпорність проти монокультури. Кінець-кінцем забезпечують їй комунікаційний зв’язок на схід». Такі міркування та висновки провідного члена ОУН прямо вказують на обґрунтування наміру створити гарантований захист від сусідньої Російської держави. Отже, загальна настанова створення національної Української держави і цілої системи дружніх національних держав у цьому регіоні і в цілому у Східній Європі, яка панувала в ОУН, обґрунтування економічної самозабезпеченності України в етнічних межах вказує на відсутність імперіалістичних мотивів планування їхньої політики.
Знову порівняємо щирі висловлювання А. Гітлера, коли він вважав реалізацію своїх планів віддаленою перспективою. Нацист № 1 підкреслив, що завоювання нових земель їм потрібно з метою «заселити німцями». О. Бойдуник, М. Кушнір та інші провідні діячі ОУН наголошували на відновленні Української держави на землях, де вже жили українці і складали більшість. Отже, принципова різниця. Більше того, у згаданій вище статті О. Бойдуник пише: «Розуміється, що при встановленні державних кордонів України матимуть вагу й стратегічні моменти, та не менше міркування політичної натури. Остаточне визначення таких меж може наступити щойно тоді, коли на Дону, Кавказі та на Україні будуть національні влади, що зможуть по добросусідські підійти до вирішення цієї справи». Тому автор, оцінюючи північно-кавказькі землі як «інтегральну частину Української Держави», виходячи з переконання, що «хребтовим стовпом у політиці України» в цьому регіоні «була, є й буде Кубань, […] як база, на яку зіпреться і звідки ширитиметься політика України», не відкидав варіанту створення «федерації північно-кавказьких земель із Україною».
Вже у 1931 р. у директивній статті члена ПУН Дмитра Андрієвського (родом з Полтавщини) «Українська пропаганда закордоном» на базі усіх попередніх розробок, зокрема, даються таки засади висвітлення українсько-російських відносин: «Щодо Східної України, що під московською окупацією, треба признати і зазначити факт відрубності України від Росії в «Союзі Соціялістичних Совітських Республік». «Непризнання нами радянської державності», – конкретизував він далі позицію ОУН, – «треба пояснювати мотивами не соціяльного порядку, а підносячи насильство московського комунізму над волею Української Нації, яким силоміць накинено чужий і ворожий політично-соціяльний режим». Автор спеціально привернув увагу на територіальний фактор у національно-визвольній боротьбі проти СРСР: «Разом з тим треба нагадувати й доводити наявність червоного централізму і змагання московського імперіялізму, підкреслювати невиправдане відізвання большевиками від Радянської України, Криму та Кубані, які творять географічну й національну цілість із рештою українських земель». Член ПУНу зробив категоричний висновок щодо бачення ОУН майбутнього Східної Європи: «Повне розмежування цих трьох народів [Україна, Польща і Росія], зорганізованих у три самостійні, незалежні, національні держави має стати основою майбутнього політичного статусу Сходу Європи».
Таким чином, у наріжному питанні території та кордонів майбутньої, незалежної Української держави, в контексті українсько-російських відносин, українські націоналісти виходили з позиції етнічних меж держави. Своєрідним новим офіційним підтвердженням ПУН цього після конгресу можна вважати затвердження ним гімну ОУН. У 1932 р. у «РН» надруковано його текст, автором якого став один із засновників Організації Олесь Бабій. Гімн завершується рядком, в якому територія майбутньої української держави окреслена як «міцна й одна від Сяну по Кавказ». У 1934 р. у відредагованому тексті гімну, який було названо «Марш націоналістів», визначені етнічні межи Української держави залишилися незмінними. Отже, керівництво ОУН планувало перебудову міжнаціональних відносин в Східній Європі на основі створення національних держав з Україною як лідером і гарантом системи рівноваги сил і стабільного миру, як умови співіснування з національною Російською державою, територія якої буде в етнічних межах. І саме так це засвоїв і С. Бандера.
Своєрідним підтвердженням того, вся націоналістична публіцистика виступала за відновлення Української держави в етнічних межах є оцінки у «Акті обвинувачення Степана Бандери та товаришів» Варшавського процесу 1935–1936 рр., який підготувала Прокуратура Апеляційного суду у Варшаві. У розділі «Завдання ОУН» слідчі прийшли до висновку: «Постанова Конгресу [українських націоналістів 1929 р. – С.Б.] виразно не підчеркує, до яких земель ОУН має аспірації, однак з цілості організаційної літератури виходить, що тут ідеться про: Галичину, Холмщину, Волинь, Велику Україну аж по Кавказ, Буковину, Бессарабію і Підкарпаття».
Побіжно зробимо припущення, що розробка керівним активом ОУН питань кордонів майбутньої Української держави й плани перебудови державно-територіальних відносин у Східній Європі стали ще додатковою вагомою причиною для організації керівництвом СРСР Голодомору у 1932 – 1933 рр. в УСРР та місцях компактного проживання українців на Північному Кавказі, передусім на Кубані. Тим більше, що спецоперація голодового вбивства проводилася з невід’ємною складовою – репресивним згортанням політики українізації. У такий спосіб Кремль, ймовірно, намагався зліквідувати етнонаціональні аргументи своїх противників і звести УСРР, як суб’єкта федеративної держави СРСР до рівня звичайної провінції імперії, а також позбутися українського питання на Північному Кавказі. Саме такі думки виникають після порівняння розробок націоналістичних публіцистів з текстами листа Йосифа Сталіна Лазарю Кагановичу від 11 серпня 1932 року та Постановою ЦК Компартії та РНК СРСР «Про хід хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західних областях» від 14 грудня 1932 року. І якщо представники Польської держави у вже згаданому «Акті обвинувачення Степана Бандери та товаришів», на перший план ставили питання про кордони України в завданнях ОУН, то що можна говорити про сталінське керівництво з його маніакальним намаганням фізичного винищення навіть потенційних й уявлених ворогів задля справи вивести нову спільноту «радянський народ» шляхом терористичної «селекції».
У 1940–1941 рр. відбувся розкол ОУН. Він «не мав специфічно ідеологічного підґрунтя», а у «центрі конфлікту були питання тактики й конфлікту між краєм і еміграцією». Фракція на чолі з С. Бандерою (далі – ОУНб) у своїх програмних документах «Маніфесті Організації Українських Націоналістів» (грудень 1940) та «Постановах Другого Великого Збору Організації Українських Націоналістів» підтвердили створення власної держави в етнічних межах. І вагомим підтвердженням цих декларацій став документ «Меморандум Організації Українських Націоналістів (ОУН) під проводом Степана Бандери» (червень 1941), який 23 червня 1941 р. революційний провід організації передав керівництву Райху. У меморандумі, котрий став спробою використати Німеччину у справі відновлення незалежної Української держави, було ясно заявлено про боротьбу Організації за «побудову Української держави» і «обов’язок також облаштувати теперішній «російський простір» і принести свободу народам, що знаходяться в російському рабстві». Провід ОУНб не окреслив для німецького керівництва конкретні кордони майбутньої Української держави. Проте, достатньо повне уявлення про їхні плани щодо меж України маємо з такого висловлювання: «Коли більшовицька Росія говорить про «самовизначення аж до відокремлення народів», то цей принцип ні в якому разі не можна перетворювати на протилежний. Але йому треба надати національного змісту, і це в стані зробити Українська Національна Революція». Пророчо звучало попередження авторів, що шляхом військової окупації Німеччина «не може триматися довгий час у Східній Європі». Також актуальним є твердження провідників ОУНб про можливість загрози з боку Росії: «навіть якщо теперішня імперія буде знищена» і «самостійна українська військова сила, яка відповідає духовним засадам України» стане таким гарантом стримування російського тиску на Європу. Отже, керівництво бандерівської ОУН передбачало, що навіть після знищення імперії Російська держава буде існувати в своїх етнічних межах. Це наочно характеризує ставлення С. Бандери та інших радикальних націоналістів молодої генерації до майбутнього українсько-російських відносин.
У повоєнні роки керівництво Радянського Союзу високо оцінило роль і місце Степана Бандери у лавах українського національно-визвольного руху з точки зору збереження та зміцнення комуністичної імперії. Іншими словами воно 15 жовтня 1959 р. здійснило вбивство лідера ОУН за кордоном. Здатність цього харизматичного лідера власною незламністю та відданістю визвольній справі, його характеристика як людини діла складала серйозну небезпеку для СРСР. Він своїм авторитетом протистояв політиці знесилення та розкладання української еміграції, мобілізував до реальних дій. Однією з них у 1951 – 1952 рр. була протидія С. Бандери, як і Закордонних частин ОУН, кампанії російської еміграції щодо питання збереження російської імперії після перемоги над комуністичним режимом. У цитованій на початку нашої розвідки статті «З москалями нема спільної мови», так і в наступних – «Першородний гріх проросійської концепції» і «Відкриті карти», він виступає за безумовне незалежне державне життя України та інших поневолених народів в етнічних межах. Це була аксіоматична позиція, яка у нього сформувалася у 20 – 30-ті роки і підтверджена у 1940 – 1941 рр. І тому символічно, що під час судового процесу виконавець вбивства С. Бандери Богдан Старшинський простодушно заявив: «Раніше, до моїх вчинків, скажімо, в усякому разі до жовтня 1957 року, я, так само, як усі мої керівні офіцери й начальники, бачив у жертвах Ребеті й Бандері, як і в інших противниках Совітського Союзу, лише противників і ворогів народу. Українські емігранти та інші – це все були вороги, що працювали проти Росії». Офіцер секретної служби СРСР навіть не помітив, коли українських патріотів назвав ворогами Радянського Союзу й російського народу. Отже, в його уяві, як наслідку виховання й дійсності, СРСР є державою російського народу.
Таким чином, у Степана Бандери у першій половині 30-х років XX ст. остаточно сформувалися погляди щодо кордонів майбутньої Української держави в етнічних межах. Він передбачав існування національної Російської держави після перебудови міжнаціональних відносин в Східній Європі на основі створення національних держав з Україною як лідера і гаранта системи рівноваги сил і стабільного миру. Ці його погляди тільки зміцнилися у повоєнний час.
Сергій БУТКО, Український інститут національної пам’яті